Децентралізація: земельні аспекти

Верховна рада лише почала працювати, а вже є три земельні законопроекти.

Вони пропонують вирішити питання передавання права розпоряджатися державними землями за межами населених пунктів на якомога нижчий рівень.

1. “Про деякі заходи щодо посилення ролі територіальних громад в управлінні земельними ресурсами”, внесений депутатами О. Кулінічем та В. Лунченком.

2. “Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо розширення повноважень органів місцевого самоврядування у сфері земельних відносин”, внесений депутатами І. Кириленком, В. Івченком, О. Бакуменком, Д. Шлемком, Ю. Дерев’янком, В. Арешонковим, О. Кодолою та І. Мірошніченком.

3. “Про внесення змін до Земельного кодексу щодо порядку розпорядження землями державної власності”, внесений депутатом Ю. Дерев’янком.

Необхідно зробити невеличкий екскурс до історії питання.

Протягом радянського періоду існувала єдина форма власності на землю – державна. Розпоряджалися землею лише обрані населенням органи – ради.

Можна довго сперечатися про методи та об’єктивність проведення виборів в УРСР, але факт залишається: в радянській Україні землею розпоряджалися колегіальні органи, обрані народом.

Переважна більшість повноважень щодо розпорядження землею належала саме радам базового рівня – сільським, селищним і міським. Територія здійснення таких повноважень ніколи не обмежувалася населеним пунктом.

Система адміністративно-територіального поділу УРСР передбачала поряд з населеними пунктами, районами та областями таку адміністративно-територіальну одиницю, як сільрада – село чи кілька сіл та територія навколо них. Землями в межах сільради розпоряджалася сільська рада.

Вказаний принцип спочатку був збережений у законодавстві незалежної України. Земельний кодекс 1990 року майже повністю увібрав у себе старі положення щодо розпорядження земельними ділянками.

Прийнята у 1996 році Конституція внесла певні корективи в адміністративно-територіальний поділ України. Поняття сільради зникло з переліку адміністративно-територіальних одиниць держави.

Суттєвою новацією стало те, що комунальна власність була визначена як самостійна форма власності поряд з державною і приватною.

Постало питання, який обсяг землі перейде до комунальної власності. Абсолютно логічно було б передати до комунальної власності землі, якими раніше відали органи місцевого самоврядування. Проте законодавець вирішив інакше.

Новим Земельним кодексом, що набув чинності 2001 року, система управління земельними ресурсами, яка існувала більш ніж 80 років, була докорінно змінена.

“Земельна” компетенція сільських, селищних і міських рад була замкнена у межах населених пунктів, а це лише близько 12% території держави.

 Фото УП

Жодної ділянки у комунальну власність територіальні громади не отримали. Аби це зробити, місцевим радам необхідно було пройти громіздку, а тому майже недієву процедуру розмежування земель державної і комунальної власності.

До такого розмежування рада розпоряджалася землями навіть у межах населеного пункту не як власник, а як тимчасовий розпорядник. Це не дуже узгоджується з Конституцією, яка визначає органи місцевого самоврядування як органи управління комунальним, а не державним майном.

Землі ж за межами населених пунктів перейшли у відання органів виконавчої влади – Кабміну, районних та обласних держадміністрацій. З ними окрема історія.

По-перше, чіткого розмежування повноважень між ними досі нема, тому судових спорів з цього приводу – безліч. По-друге, зазначені повноваження протягом останніх восьми років Верховна рада змінювала п’ять разів. Щоразу рівень органу, до якого треба звертатися, щоб отримати ділянку, підвищувався.

Можна зробити висновок, що такі рішення приймалися в рамках прагнення утворити стійку вертикаль влади, контрольовану зверху до низу.

Апофеозом процесів перерозподілу повноважень стало передавання функцій з розпорядження державними землями сільськогосподарського призначення центральному органу виконавчої влади – Держагентству земельних ресурсів.

Таким чином тодішня влада хотіла убезпечити себе від “дерибану” державних земель і передати кілька мільйонів гектарів ріллі до статутного капіталу Державного земельного банку. Згодом агентство вирішило, що передавати землі банку не варто – набагато вигідніше розпоряджатись ними самому.

Агентство, як і будь-який інший центральний орган виконавчої влади, не дуже переймається проблемами територіальних громад, у нього інші завдання. В результаті, “дерибан” триває. Кажуть, зараз середній розмір хабара за отримання в оренду сільськогосподарських угідь становить 500 дол за гектар.

Ситуація, що склалася, неприйнятна. Громадяни та підприємства, щоб отримати земельну ділянку у користування, вимушені прямувати щонайменше до обласного центру, а іноді і до Києва, замість того, щоб вирішити це питання на місцевому рівні.

Органи місцевого самоврядування позбавлені можливості ефективно планувати використання території. Вони стикаються з величезними проблемами при виділення землі інвесторам та для необхідних громаді об’єктів. Громада взагалі не бере участі у прийнятті рішень про використання земельних ресурсів.

Якщо ми говоримо про незалежність територіальних громад, то необхідно усвідомлювати, що бідна громада незалежною бути не може. Тільки громада з достатньою фінансовою базою може вести незалежну економічну політику.

 Фото УП

Значною частиною матеріальної бази є саме земельні ресурси, і ці вони не повинні обмежуватися населеними пунктами. Сільські, селищні та міські ради повинні розпоряджатися землями, розташованими за межами населених пунктів.

Вони повинні розпоряджатися ділянками не як тимчасові розпорядники земель державної власності, а як повноцінні власники комунальних земель. Для цього вказані землі слід передати територіальним громадам. Інакше є ризик, що з часом держава передумає і передасть ці повноваження іншим органам.

Комунальну ж власність забрати у державну без рішення територіальної громади не так просто. Згідно із статтею 143 Конституції повноваження з управління комунальною власністю здійснюють винятково територіальні громади безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування.

У цьому полягає принципова відмінність між законопроектом, внесеним О. Кулінічем та В. Лунченком, та законопроектом, внесеним І. Кириленком.

Перший пропонує передати державні землі за межами населених пунктів у комунальну власність, другий – надати сільським, селищним та міським радам ці землі у розпорядження, залишаючи їх державними.

Останній законопроект пропонує передати радам в розпорядження державні землі не в повному обсязі, а обмежитися землями сільськогосподарського призначення, землями для ведення водного господарства та дачного будівництва.

Натомість перший законопроект пропонує залишити державі лише землі, потрібні їй для реалізації державних функцій: землі оборони, ділянки державних підприємств, установ та організацій, а також землі під державною нерухомістю.

Справді, невже виділення ділянки для будівництва готелю чи АЗС за межами населених пунктів – це така важлива справа, що нею мусить опікуватися людина, призначена президентом України? Невже недостатньо сільради?

Законопроект, внесений Дерев’янком, вирішує лише одну точкову проблему – обмеження компетенції Держземагентства і передавання сільськогосподарських земель у розпорядження райдержадміністрацій. Про вирішення проблем місцевого самоврядування в даному випадку навіть не згадується.

Однак дієва децентралізація – це не передавання повноважень від одного органу, керівник якого призначається у Києві, до іншого органу з таким же керівництвом.

Децентралізація має на меті створення такого механізму державного устрою, який дозволяв би вирішувати усі важливі питання на місцях за активної участі жителів без зайвого втручання органів виконавчої вертикалі.

Вирішувати, кому продати, подарувати чи надати в оренду ділянку, – це справа органів, які мають безпосереднє відношення до населення і контролюються ним. Управління державними землями повинно бути спущене на якомога нижчий рівень. Усі повноваження щодо них слід приймати максимум на районному рівні.

 Фото УП

Повноваження Верховної ради, уряду та обласних державних адміністрацій щодо земельних питань повинні бути скасовані. Справа цих органів – вироблення та реалізація державної політики, а не укладання договорів оренди землі.

Отже, протягом тижня роботи парламенту представники різних політичних сил запропонували різні шляхи вирішення надзвичайно актуального питання. Це обнадіює. Залишається сподіватися, що питання нарешті буде вирішене.

By | 2016-02-23T23:57:00+00:00 Грудень 12th, 2014|Новини| Comments